Одного разу, Яна сідає у потяг «Рахів — Київ» і зустрічається з дідусем. Навіть при зупинках у маленьких селищах, гаморі нових пасажирів та фізичній втомі, дівчина все уважніше слухає Василя Васильовича. Кожна його історія, наче намистини, нанизується на нитку спогадів її власного життя.
Чи є шанс на їхню зустріч ще раз? Чому саме гірські маршрути, пейзажі та нічні ліси є незамінними ліками від власних травм? Ці відчуття, ймовірно, знайомі кожному, вони особисті й невимовлені... Але що буде, якщо виходити з цього замовчування?
Десь серед темряви лісу, коли телефон майже розряджається, служачи ліхтариком, дівчина йде вперед, не зважаючи на виснаження та біль у ногах, цитуючи Ліну Костенко: «Цей ліс живий, у нього добрі очі». Бо вона вірить у світло та не втомлюється шукати його серед людей.
Отзывов еще нет
Станьте первым, кто поделится своим мнением!