Секс, наркотики, рок-н-рол? Студентські будні майбутніх лікарів трохи інші. Анатомія, неорганічна хімія, перерви на сон. І ні, далі легше не буде. Далі на них чекатимуть лікарні та пацієнти. А ще колеги, які не в змозі прочитати банальну інструкцію до пристрою, родичі, для яких реанімація видається мало не вбивством, і бюрократія, багато бюрократії. Та будуть і ті, хто готовий підставити плече на чергуванні, ті, хто вчасно поділиться новим досвідом, як і ті, хто помітить лікаря та його зусилля. Книга Івана Черненка — це книжка про медицину та будні медиків, про той шлях, що долає кожен мрійник, аби стати лікарем. Про помилки, безлади та пацієнтів. Про життя та смерть, про кожного з нас. Зрештою, це просто історія лікаря з Богом забутої районної лікарні десь у Макондо. Іван Черненко – лікар-анестезіолог. Мріяв стати вченим, винаходити ліки від усіх хвороб та щоб його ім'ям назвали якусь вулицю з дірявим асфальтом. Натомість вибравши професію лікаря і тепер щодня не лише спасає життя, а й намагається доносити до людей основи доказової медицини. ВІДГУК ПРО КНИЖКУ Як будь-який нормальний йогоїст, я хочу безкоштовної медицини. А ще професора Хауса. Точніше, чисельних лікарів Хаусів. У кожному кабінеті. Будь-якої години дня і ночі. При цьому, авжеж, вони мають бути ще й терплячі, уважні, усміхнені та самовіддані. Власне, книжка саме про те, чому так не буває. У всякому разі, у тій країні, де нам з автором довелося народитися. Про той маленький персональний пекло, через яке проходитиме молодий ідеаліст, який вибрав професію лікаря. Легка, весела з перших абзаців, сповнена молодої відчайдушності, вона дорослішає на очах разом із автором. І ти, проходячи з ним всі етапи від вступних іспитів до першої смерті пацієнта, не встигаєш до ладу зрозуміти, як це все сталося. Коли ти вляпався в реальність, що не має нічого спільного зі своїми фантазіями на тему «Терміново вертоліт, ми його втрачаємо»? Я проковтнула текст за кілька днів. Точніше, ночей, бо вдень не могла відволіктися від власних справ, а читати кусочками не могла — книжка затягує та не відпускає. І якщо першої ночі я затискала собі рота, щоб не розбудити домашніх реготів, то останньої намагалася схлипувати тихіше, щоб нікому не заважати. Леся Литвинова, волонтерка, голова благодійного фонду «Свої» Я проковтнула текст за кілька днів. Точніше, ночей, бо вдень не могла відволіктися від власних справ, а читати шматочками не могла — книжка затягує та не відпускає. І якщо першої ночі я затискала собі рота, щоб не розбудити домашніх реготів, то останньої намагалася схлипувати тихіше, щоб нікому не заважати. Леся Литвинова, волонтерка, голова благодійного фонду «Свої» Я проковтнула текст за кілька днів. Точніше, ночей, бо вдень не могла відволіктися від власних справ, а читати шматочками не могла — книжка затягує та не відпускає. І якщо першої ночі я затискала собі рота, щоб не розбудити домашніх реготів, то останньої намагалася схлипувати тихіше, щоб нікому не заважати. Леся Литвинова, волонтерка, голова благодійного фонду «Свої»
Відгуків ще немає
Станьте першим, хто поділиться своєю думкою!